Лауреати

Надія Вербицька та Іван Сівак

Особисте досягнення

Гордість країни 2008 року

Рука - в руці. Очі – в очі. Решта – не має значення. І лише трохи шкода, що не можна елегантно обійняти партнерку за тонку талію...

Вони зустрілися вже після того, як доля позбавила їх можливості ходити. З думкою: «Я більше ніколи…» кожен вчився жити сам. А потім познайомились у санаторії.

Сьогодні вони живуть у місті Нетішині на Хмельниччині. І тричі на тиждень їздять за 70 кілометрів від дому на репетиції. Спочатку танці були лише його захопленням.

- Якось Ваня запропонував: поїхали зі мною на тренування, подивишся, як я займаюся, - розповідає Надя. – Я приїхала лише подивитись, а потрапила... на власну репетицію.

Спочатку, зізнається Надія, вона трохи боялася. Здавалося не до снаги танцювати у візку, під перехресним вогнем глядацьких поглядів. Допомогли підтримка чоловіка і чуйність тренера. А перший успіх – четверте місце у Польщі на Чемпіонаті Європи – окрилив. З думкою про нові досягнення Іван удосконалював їхні візки (адже вітчизняні - дуже важкі, а імпортні – дорогі). А Надя шила костюми для виступів. І ось вона - перемога: торік Іван та Надя двічі здобули золото. У березні привезли перемогу з Кубка світу, який проходив в Голландії, у жовтні виграли на Чемпіонаті світу в Білорусі. «Це щастя!» - зізнається подружжя. І лише трохи сумно через те, що не можна вийти на паркет без неповоротких візків.

- Мені не вистачає у танці близькості, - каже Іван. - Коли віденський вальс, коли партнерка біля партнера поруч, вони відчувають одне одного і танцюють – ось цього не вистачає.

Утім, є між ними інша близькість – та, що допомагає розуміти іншого з одного погляду, відчувати з одного дотику долоні. Ціну такої близькості Іван і Надія знають, як ніхто.